Для мене той день пройшов напружено. На роботі виникла проблема, необхідно було швидко вирішити. Зрештою я затрималася на роботі довше. Це мало лише одну перевагу, я пропустила годину-пік. Зазвичай я їжджу на одній нозі, тому що в цей час транспорт забитий, і це в кращому випадку. Іноді навіть не вдається втиснутись у маршрутку. Автобус приїхав, були вільні місця. Я розташувалася біля вікна і почала дивитися на міські картини. За кілька зупинок автобус став майже повним. На третій до автобуса зайшли бабуся з онуком.
Дитині, мабуть, було 8-9 років. Він сів поруч зі мною і почав тягтися до вікна. Його бабуся розрахувалася з водієм і підійшла – постояла поряд із ним. Вона стояла мовчки, але я відчувала, що вона чимось незадоволена, збирається щось висловити. Вона (S/K) — Дитина хоче подивитися у вікно. Пересядьте кудись, — сказала вона наказним тоном. — Нехай онук поступиться своїм місцем бабусі, — відповіла я. -Це не ваша справа. дітям потрібно поступатися місцем. Це не склало б вам труднощів! Ця жінка явно була налаштована на конфлікт, а я не мала ні настрою, ні сил св аритися з нею. Я подивилася на неї і сказала: — Якщо так, то бабусі доведеться постояти, раз онук повинен сидіти.
Я відвернулась у бік вікна. Добре, що в мене були навушники. Я не слухала більше, що вона там бурчить. На наступній зупинці вони вийшли, і я продовжила свою подорож спокійно та на самоті. Буває так, що я поступаюсь своїм місцем іншим, коли бачу, що людина потребує цього. Але коли так нахабно мені натякають, я посилаю їх кудись подалі. На жаль, у ситуації брала участь дитина; я б не дозволила собі в його присутності грубо поводитися з бабусею. Але через це він не зробить жодних висновків. Напевно, він стане дідусем — і так само виховуватиме своїх онуків.