Мені 40 років, у мене є сім’я та діти, але йдеться про інше. Йдеться про моє дитинство. Мій батько дуже категорично заявляв, що я не його дитина. Батько не говорив мені нічого в обличчя, але не оберігав мої вуха. Коли в нього скінчилося, що сказати моїй матері, він дістав свою козирну карту: Я не була його дочкою. Мама промовчала. Коли я підросла, я поцікавилася, чому батько не визнає мене своєю дитиною. Мама була вражена, бо припускала, що ці спекотні конфронтації не повинні були торкнутися мене. Я – його дочка, і крапка. Потім ці фрази стали ще більше вражати мене.
Чому він відштовхував мене, якщо я була його дитиною? У глибокому дитячому гніві я почала стримувати свої пориви; я не пестила його, нічого не просила і не брала у нього солодощів. У такі хвилини батько казав мені, що я вовча дитина, і що чужа кров одразу впадає у вічі. У нас є багато фотографій з дитинства моєї сестри, але мене немає на жодній з них. Мій батько сам робив знімки та обробляв їх. Як не дивно, саме мої очі та ніс нагадували мені батька, і з роками це ставало все очевиднішим.
Я спробував з’ясувати це у його матері, моєї бабусі. Вона повідомила мені, що мій батько пішов із сім’ї ще до мого нар одження, і що батьки хотіли ро злучитися. Батько повернувся, коли дізнався, що мати ваrітна. Нині ми живемо окремо. Коли я приїжджаю до батьків, я називаю маму мамою, але батька — ніяк, або ж «дідусь», якщо приїжджаємо з онуками. Я досі не можу змиритись з його точкою зору… А тест на батьківство він категорично відмовляється проводити.