Одеса. Маршрутка.» Передайте », — звертається до мене жінка, на вигляд — більше 60. — Передайте, будь ласка — кажу я і передаю гроші.- Ось як. Український. Ти дивись, — бурмоче все та ж жінка.- Що ви хочете цим сказати? — питаю я.- Да ні нічого. Просто звучить якось
— Ну тоді давайте говорити «по-російськи».- Мені більше подобається «російський».- Ну нехай буде «болгарський». Як вам, нормально чи не дуже? Мовчить.- А мені здавалося, що в Україні всі театри повинні бути українські, a тут ось так, — каже жінка середнього віку, видно, що приїжджаючи
-Одеса — це як окрема країна, co своїми правилами і законами, — видає жінка, якій не подобається слово «український».- Ого — Та ні, ви знаєте, я не згодна. У нас тут ключова проблема — це одне дуже пихате нацменшина.
— Ай, ти подивися. Думаєш, що розумна, да? Так де ж там. А c вигляд ніби ж нормальна. Це вже нахабство кричуща, безсоромність …Покипів кілька хвилин, і вийшла.Я ввічливо попрощалася.Вона промовчала.