Ми з чоловіком народилися та виросли у Казахстані. Там же закінчили університет, і там же одружилися вісім років тому. Жили непогано. Змогли купити чотирикімнатну квартиру. Але людська жадібність не знає межі. Два роки тому чоловік запропонував у пошуках кращої частки переїхати в іншу країну. Там, бачите, гроші гребуть лопатою, і тільки на нас і чекають, щоб обсипати ними. На свої накопичення купили земельну ділянку у маленькому містечку під столицею. Орендували житло, дітей відправили до школи, а самі почали зводити будинок. За півроку наші стосунки зіпсувалися. Ми практично зненавиділи одне одного. Чоловік вічно зривав на мені та дітях своє зло. До нього почало доходити,
що ніхто його в цій країні не чекав і не радий . Якось він покинув нас і повернувся до Казахстану. Я залишилася сама з дітьми. Без родичів та друзів. У чужій країні. Я продала ділянку з недобудованим будинком. І щоб якось прогодувати себе та дітей, згадала навички роботи з комп’ютером. Заробляла фрілансером . Грошей було небагато, але на життя та житло нам вистачало. Зрідка чоловік надсилав нам трохи коштів. Чому ж я не повернулася на батьківщину? Тому що діти вже не змогли б навчатися у школі казахською мовою. Коли у дітей почалися літні канікули, я разом із ними приїхала до Казахстану. Виявилося, що чоловік зловчився, і, переступивши закон , продав нашу квартиру.
Ні чоловіка, ні грошей за квартиру мені знайти не вдалося. Восени ми повернулися до, вже свого, містечка. Дітям треба було вчитися. Так і мешкали. Я поступово збільшувала клієнтську базу, а діти навчалися у школі. Коли мій старший син перейшов у дев’ятий клас, настав час задуматися про ВНЗ . У мене вже були деякі накопичення, непоганий заробіток і ми переїхали до столиці. Я впевнена, що якщо з моїми дітьми дуже постараємося , то зможемо облаштуватись і жити нормальним життям. І досягнемо успіху. Назло моєму колишньому.