Батько кинув матір, коли мені виповнилося п’ять років. Кинув, так як зустрів іншу. Мама сильно страждала від його зради, аж до слі з. А злість зривала на мені. Я була дуже схожа на тата, його копія. Ті ж очі, той же ніс, та ж посмішка. Навіть сміх такий же як у батька. Коли мені було вісім років, мама одружилася вдруге. Незабаром наро дився мій брат Ігор. Чоловік мами мене не ображав. А ось мати… У матері з’явилася сім’я, і мені місця в ній не було. Братові куnувалися кращі одяг та іграшки, а мені куnувалися речі, які мені необхідні, а не ті, що мені сподобалися.
Коли я питала, чому так, мати відговорювалася, що Ігор маленький. Але я знала, що мене мати не любить. У школі я вчилася добре. Не відмінниця, але й трійки були рідкісним явищем. Відвідувала клас фортепіано та гурток малювання. Зі шкіри геть лізла, намагалася догодити їй. Але все даремно. Навіть весілля зіграла з тим, хто подобався мамі. У перші місяці шлюбу мені було тяжко жити без любові. З народженням дочки стало легше, я цілком і повністю віддалася дочці. А мати, коли наро дилася моя Валюша, навіть на руки внучку не взяла.
Не кажу вже про те, щоб доnомагала мені з новонарод женою, як роблять всі матері. Відговорювалася, справ невпроворот, їхати до вас далеко (ми живемо на протилежному кінці міста). Останні пару місяців вона навіть на мої дзвінки не хоче відповідати. Нещодавно ми, сім’єю, поїхали в гості до моїх. Там я уточнила у мами, чому не відповідає на дзвінки? — Тобі пора стати самостійною. У тебе свої турботи, у мене свої. Вирішуй свої проблеми самостійно. Я не можу зрозуміти, чому вона так зі мною звертається. Я-то чим її образила? Її кинув чоловік, а не дочка… Живу заради своєї дитини. Але забути про існування матері не виходить.