— Чоловік зарплату лише післязавтра отримає, а rроші потрібні терміново. У сина на потреби класу збирають по п’ятсот. Дістали мене своїми поборами всі. Днів десять тому скидалися по триста на ювілей колеги, потім на наро дження у Людки двійні скидалися по п’ятсот, далі по триста на якусь благодійну акцію. А вчора син заявив, що треба вчительці по п’ятсот з носа здати. «В кінці року? Свят же начебто не передбачається «- запитала я. » Це на лікування директору. Батьківський комітет підлизатися хоче. Я сказав, що у тебе зараз rрошей немає.
Вона як почала: на квартиру є, на машину є, а на лікування хорошій людині немає» — розповів мені син. Спробувала б ця училка мені в обличчя подібне сказати. Миттю б їй волосся б повисмикувала. Я вірю, що директору хочуть простягнути руку допомоги. Але ці добровільно-примусові методи ненавиджу з молодих років. Тоді нас збирали в актовому залі, який-небудь чиновник зачитував промову про розгул капіталізму, потім проголошував благодійну акцію на підтримку чергового пригнобленого. Далі бухгалтерія просто утримувала певну суму з нашої зарплати і перераховувала в якийсь фонд боротьби з чимось. Куди далі йшли наші гроші — це таємниця покрита мороком. Чи доходили вони до декларованої мети або осідали в кишенях чиновників невідомо.
Ми ні цих фондів, ні результатів їх діяльності не бачили, але продовжували вносити туди кошти. Можна було відмовитися від такої благодійності? Так. Але від косих поглядів не зміг би відбутися. Але коли добро робиться по рознарядці, це благодійністю не можна назвати. Я, звичайно, виручив сусідку. Хочеться вірити, що частина суми, витрушена батьківським комітетом з учнів, дійде до директора. Син сусідки здасть необхідну суму, і вчителька не буде ганьбити хлопчика. А то взяли моду-квартири в іпотеку купують, на машинах роз’їжджають, а з благодійністю тягнуть.