Моя мама — пенсіонерка і вдова. Живе одна у двокімнатній квартирі поблизу від центру столиці. У неї непогана, столична пенсія, а пільги допомагають легко оплачувати комунальні платежі. Нам з чоловіком особливо не допомагала. З онуками теж не сиділа. Спілкується з ними лише по святах, коли ми до неї приїжджаємо в гості. Ми живемо в спальному районі на околиці столиці. Знімаємо там житло. І нам з чоловіком і дітям щодня доводиться підніматися в шість годин ранку, щоб встигнути: нам на роботу, дітей у школу. Справа в тому, що ми працюємо в центрі, і дітей віддали в школу так само в центрі. Витрачати дві-три години щодня на дорогу туди і назад дуже втомлює. Але у нас немає іншого виходу.
Орендувати житло в центрі нам не по кишені. Коли нам стало зовсім несила, я вирішила звернутися за допомогою до своєї мами. Прийшла я до неї одна. Поцікавилася здоров’ям, запитала, як справи, чи справляється з дому? — Так, слава Богу, не скаржуся, — відповіла вона. — Мам, а жити одною, у такій величезній квартирі, тобі не нудно? — запитала я. — Ти що це сказати хочеш, доню? — заінтриговано подивилася на мене мати в очікуванні відповіді. — Мамо, нам дуже важко жити далеко від роботи і школи. Ти не проти, щоб ми всі переїхали до тебе жити? — запитала я маму.
Вона замовкла, я пила чай і дивилася на матір в очікуванні відповіді. — Ти думаєш жити вп’ятьох, у двокімнатній квартирі легше, ніж щодня мотатися туди-сюди? Буде важче, повір мені, я знаю, про що кажу. — Сказала мама. — Ти давай, їдь зараз додому, порадься з чоловіком, пошукайте варіанти. Я теж подумаю, як вам допомогти. А через пару тижнів приїжджайте всі до мене. Обговоримо, дивись і знайдемо рішення. Але попереджаю, я категорично проти того, щоб жити всім разом. Я їхала додому і обмірковувала слова мами. Сподіваюся, що ми втрьох, знайдемо вихід з цієї ситуації.