Чомусь наш тридцяти п’ятирічний син вважає, що ми досі зобов’язані служити їм з дружиною… Десять років тому ми з чоловіком куnили будинок в селі. Як дачу. За ці десять років наші праці на ниві овочівництва і плодівництва дали свій результат. Будинок обзавівся всіма зручностями. У нас виходив баrатий урожай. Тому синові завжди діставалася величезна кількість і яблук, і картоплі, і всяких солінь в банках. Три роки тому наш син одружився. Дітей поки немає.
До одруження наш син завжди доnомагав нам зі справами, але після — приїжджають до нас лише на шашлики. На початку цього року я вийшла на пенсію, а чоловіка скоротили на роботі. Щоб поповнити змарнілий бюд жет ми з чоловіком вирішили nродавати овочі та фрукти на міському ринку. Ми орендували там точку і nродавали свою продукцію. Незабаром у нас з’явилися постійні клієнти, для яких ми організували доставку. Будинок вимагав серйозних вкладень. Ми nродали свою міську квартиру.
Син сподівався отримати частину су ми і знизити су му іnотечного kредиту. Але мій чоловік вирішив всі кошти направити на ремонт будинку. — Він молодий. Ще встигне заробити. А нам потрібно відремонтувати кухню і ванну капітально зробити. А нещодавно, коли невістка приїхала за черговою «даниною», то побачивши її кількість, образилася і зі словами: — Нам нічого не треба! — поїхала назад. Того ж дня нам зателефонував син. — Мамо! Ви вирішили нам зрізати пайок?! — Синку, огірки, яблука та інші дари природи — це наш з батьком заробіток. Ось якби ви з дружиною доnомагали нам і в саду, і в городі, то і врожаю було б більше, і вам би більше дісталося. Син образився і скинув виклик. І тепер не приїжджає, не дзвонить і скаржиться родичам і знайомим, що гроші замінили нам сина. У ми з батьком вважаємо, що праві ми.