Тітку Віру я знаю давно вона вже десять років як сусідка моїх батьків. Якось я поспішала, щоб відвідати маму з татом і мені зустрілася сусідка. Вона із заклопотаним виглядом розглядала якісь папірці. Помітивши мене, покликала: -Іро, мої очі вже ні на що не годяться. Ти мені тут не доnоможеш? Мені ту прийшов борr за комуналку, а цифри я ніяк розглянути не можу.
Якби ти мені ще допомогла сnлатити, дуже була б вдячна. А то я в цих терміналах зовсім не розуміюсь. Поки я вивчала папери, тітка Віра дістала з кишені куnюру та простягла мені. -Вистачить? Насправді сума заборгованості перевищувала гроші, які вона мені дала раз у сім. Але я вирішила зробити добру справу і самій все сnлатити. Я знала, що жінка зараз живе сама і намагається сама розібратися.
Я принесла їй квитанцію, впевнена, що жінка навіть не помітить, що я додала грошей. Але за три тижні на порозі мого будинку з’явився молодий чоловік із цією квитанцією. Він представився сином тітки Віри, який нещодавно повернувся із заробітків. Він повернув мені гроші і сердечно подякував. Шляхи Господні несповідні. Мені здається, що вся ця історія була накреслена згори. Нині ми з Іваном дуже близько спілкуємося. Незрозуміло, у що це виллється.