Якось вирішив я поїхати один, без екскурсій, в одну із знаменитих садиб. Знаходилася вона за 140 кілометрів від міста. І ось я гуляв нею, коли помітив жінку років за 50, яка привабила мене яскравим одягом. Одягнена вона була по-спортивному, панамка з довгою стрічкою, йшла і посміхалася всім. Її життєрадісність неможливо було не помітити. У нашому столітті мало когось такого зустрінеш. І ось, гуляючи, вийшло так, що я задивився на статую, що була в центрі саду. Вона непомітно підійшла ззаду і почала розповідати про історію цієї статуї та саму садибу.
Я їй подякував за цікаву та пізнавальну інформацію. Сказав, що я тут уперше і якось навіть не встиг поцікавитись історією. А вона у відповідь на це продовжила: — Ну, тоді підемо, якщо не заперечуєте, я вам лісову стежку покажу, що веде до дерев’яного будиночка. Вам сподобається! І навіть не чекаючи моєї відповіді, повела мене туди. Було там так гарно, цікаво та свіжо. У місті не надихаєшся таким чистим повітрям. Потім я помітив, що невдовзі йти на станцію. Ми побігли, щоби не запізнитися. Я думав, вона мене клеїть, а потім посоромився своїх поспішних висновків.
Весь час в електричці Раїса Микитична розповідала про своє рішення змінити своє життя після 50-х. Адже вона жила як багато: будинок, робота, діти. А ставши бабусею усвідомила, що час іде, роки летять, а вона в житті ще стільки всього не бачила. Але чоловік її більше любитель пасивного відпочинку, чи возитися в саду на дачі. Вона і без нього подорожує добре. Навіть встигає доньці допомагати та з онукою гуляти. Вирішив і я у свої 45 щось на краще змінити в житті.