Жила-була сім’я. Чоловік із дружиною. Дружина і вродлива, і господиня хоч куди. І на роботі її цінують. Чоловік при ній працьовитий, та й руки ростуть звідки треба. Двокімнатна квартира, де вони жили, належала дружині. Жили вони, не тужили. І по ресторанах ходили, і ні в чому собі не відмовляли, і машину, велику та дорогу, купили. Прожили так дев’ять років. І тут дружина каже, мовляв, хочу дитину. Малюка свого. Але чоловік не хотів відмовлятися від звичного життя. Дитина — це суцільні проб леми. Безсонні ночі, дружина більше уваги приділятиме малюкові, про чоловіка згадуватиме іноді,
та й сидячи вдома не буде стежити за собою та перестане бути красунею. Місяць сперечалися, два сперечалися і вирішили розійтися. Залишившись один, чоловік зрозумів, що, можливо, помилився. Хоча хто знає, як склалися б його справи, залишся той у сім’ї і ставши татком. У будь-якому разі зараз він зі своєї, невеликої, всього десять тисяч, зарплати оплачує орендовану квартиру та комунальні рахунки. Та й дорога машина потребує дорогого обслуговування. Після всіх цих витрат на їжу та одяг йому залишається тисячі три-чотири. Проживши кілька років неодруженим, чоловік зрозумів, що виявляється одруженим жити було дешевше. У всякому разі, тоді за квартиру він не платив. Але все одно не розумів, навіщо дружині дитина.
Адже це такі вит рати. Поскаржився на життя друзям. Ті йому по радили: «І хто тебе змушує триматися за дорогу машину обома руками. Ну, дорого обходиться обслуговування, так продай дорогу машину і купи собі подешевше». Ні. Не захотів. Виникла думка, повернутися до дружини. Але тут і свої проб леми. По-перше, як то кажуть «З очей геть, з сер ця геть». Дружину за два роки розлуки він уже розлюбив. По-друге, до колишніх повертатися якось не прийнято. По-третє, дружина сама його вже давно забула. Вийшла за іншого заміж і наро дила дитину. От і мається нещасний. Намагається якось жити самостійно.