Чоловік того дня був на роботі, я займалася домашніми справами і раптом зателефонувала свекрусі, і я почула, як вона плаче. Якщо чесно, я злякалася, думала, щось серйозне сталося, коли вона так плакала. Я спитала, що трапилося, вона сказала, що її рідна дочка вигнала її надвір. Я не знала, як на це відреагувати, на вулиці було дуже холодно і якою це потрібно бути людиною, щоб так зробити. Я одразу ж зателефонувала чоловікові, сказала, щоб він забрав Ірину Миколаївну та привіз додому. Коли вони приїхали, я накрила стіл, нагодувала свекруху, потім ми з нею сіли чай пити з тортиком, і вона розповіла, що сталося. Я сказала, що вона житиме з нами, у нас квартира хоч і невелика, але помістимося.
Ірина Миколаївна опустила очі і почала плакати, сказала, що не хотіла нас ставити у скрутне становище і турбувати нас. Я ж її заспокоїла, сказала, що вона прийшла до будинку свого рідного сина, що може взагалі не переживати з цього приводу. І ось, ми стали жити втрьох, нам дуже добре було, адже приходили ми з роботи втомлені, а будинок уже був прибраний, стіл накритий і були приготовлені найсмачніші та найулюбленіші страви. Вона не переставала нам щоразу дякувати, що ми її не залишили, прихистили, а я сказала, що це ми повинні її дякувати за те, що вона робить для нас. Мені було так погано від того, що вона себе некомфортно почувала, коли приходили гості,
то взагалі з кімнати не виходила. Я намагалася зробити так, щоб вона не мала такого комплексу, але бачачи, що нічого не змінюється, ми з чоловіком вирішили купити для неї маленьку квартиру, в якій вона житиме. Коли ми відвезли її до нового будинку, вона думала, що ми жартуємо, плакала від щастя і довго не могла повірити, що це вже її будинок.