Ми з чоловіком працювали, як прокляті, щоб забезпечити сина і дочку хорошим дитинством, а вони виросли і стали звинувачувати нас у браку уваги до них.

Ніколи б не подумала, що мої рідні діти, коли-небудь стануть обурюватися на те, що ми з чоловіком їм приділили недостатньо уваги. Звичайно, коли вони були ще зовсім крихти, не завжди вдавалося багато часу проводити разом. Ми з чоловіком працювали, як прокляті, щоб забезпечити дітей гідним життям, але навіть при цьому, ми намагалися повертатися додому з роботи на секунду раніше, щоб пограти з ними перед тим, як укладати спати. У підлітковий період ми приймали всі їх прояву власного «Я». В цьому плані вони поскаржитись не можуть. А те що, їм не вистачало уваги від нас…

я, чесно кажучи, навіть не думала, що вони пам’ятають той період… Що б там не було, факт залишається фактом, що наші діти звинувачують нас у тому, що ми були поганими батьками для них. Деякі мої подруги намагаються мене заспокоїти і кажуть, щоб я не піддавалася емоціям і прийняла той факт, що дітям тоді було краще, але як тут можна говорити про хороше, коли рідні діти не хочуть зрозуміти, що ми тоді заради них зі шкіри геть лізли. Думаю, їм потрібно усвідомити просту істину, що без наших старань вони залишилися б навіть без даху над головою.

Advertisements

Ні, я не тицяю в них цим фактом, просто мені прикро, що замість подяки ми отримуємо закиди. На даний момент діти вже виросли. Син майже закінчив університет, а дочка недавно вийшла заміж і переїхала до чоловіка в інше місто. Під егідою «ви нас кинули, і ми теж», ні син, ні дочка не спілкуються з нами. Багато з цього приводу переживати я не збираюся, адже ці дні вже не повернути, але якщо б і була можливість, я б все одно не могла залишити дітей без хліба і даху…

Advertisements
Advertisements

Leave a Comment