— Дочко, та як ти не розумієш, ці мужики … вони всі такі! Покористуються тобою і викинуть! Підуть до іншої при першій слушній нагоді, як це зробив твій батько, — не шкодуючи голоса, кричала мати Катерини. — Мамо, перестань, будь ласка. Що ти таке кажеш? Знайшла де паралелі проводити! — обурю валася Катя. — Всі чоловіки однакові! Ось, як твій татусь з нами вчинив? Думаєш, Вадим чимось кращий? Помиляєшся! — Мамо, я так розумію, тобі потрібно нагадати, хто всю кашу заварив? Не один чоловік не залишився б з жінкою-зра дницею. Нічого було заміну моєму батькові шукати!
— Всі помиляються! — як завжди виправдовувалася жінка , — він міг би задвинути своє его убік і пробачити єдину мою помилку, заради збереження сім’ї. А ти не будь ду репою, бери бика за роги! Він, коли тебе викине, у тебе взагалі нічого не залишиться. Будинок хоча б на себе перепиши, ду репа. — Будете й далі свою дочку так налаштовувати, вона й справді залишиться ні з чим, — втрутився в розмову зять. — От-от, бачиш, — каже теща, — а я про що? Ні, я залишуся жити з тобою, доню, а то я через твого чоловіка тебе остаточно втрачу. А від нього ніякого толку, хоч виганяй.
— Мам, тобі краще піти, — Катя вже не витримувала поведінки матері , — або залишай свої поняття і принципи за нашим порогом, або з ними до нас, будь ласка, не приходь. — Так, я дуже вдячний, що ви вшанували наш будинок своєю присутністю, але, мабуть, попрошу вас покинути ці стіни і більше тут не з’являтися. Це був перший і останній раз, коли мати Катерини спробувала переїхати до неї і виселити зятя з його ж будинку. На жаль, жінка так і не зрозуміла, що, зруй нувавши своє життя, не потрібно робити замах на чуже.