Ми зі Степаном познайомилися на дні народженні одного спільного знайомого. Ми одразу сподобалися один одному та продовжили спілкування і після свята. Наші стосунки швидко розвивалися, ми стали зустрічатися, а за півроку жити разом і розписалися. Чесно, я була дуже рада вибратися із села. Я після одруження переїхала до чоловіка до міста. У селі не найкращі умови, і мало перспектив. Зараз у нас є однорічна дочка. Ми добре ладнали, але в якийсь момент з боку чоловіка стали надходити безглузді сумніви. – Чому наша дочка на нас не схожа? У нас з тобою темне волосся, а в неї світле.
— Степане, ну, може, вона в твого батька пішла. Він же світлий, таке буває. — Галю, не бреши мені! Дитина має бути схожою на своїх батьків, а не на бабусь та дідусів. Моя мама теж вважає, що дитину ти нагуляла. Василиса Федорівна мене одразу не злюбила. Вважала, що я її сина просто використала, щоби до міста перебратися, а сама його зовсім не люблю. Мені стало ясно, що це вона нашептала йому на вухо такі сумніви. Батько мого чоловіка дуже хороша людина. Вони з його мамою у розлученні, але сина він не забуває, хоча у нього є інша сім’я. Все закінчилося тим, що він привів у будинок іншу жінку, а мене з дитиною вигнав надвір. У село я не могла повернутися, адже там не було зовсім умов для утримання маленької дитини.
Спочатку я жила у подруги, потім почала знімати невелику кімнату в гуртожитку. Грошей катастрофічно не вистачало, а колишній чоловік не цікавився життям своєї дитини. Якось я випадково зустріла свекра у супермаркеті. Він сказав, що шукав нас. Юрій Петрович не схвалював вчинок сина і припустив відвідати нас, адже дуже скучив за онукою. Побачивши умови, в яких ми живемо, він був шокований. Він став фінансово допомагати нам. А потім узагалі купив квартиру та оформив на ім’я внучки. Мені було ніяково приймати таке, але ми відчайдушно потребували даху над головою. Допомагає він і досі. Я дуже вдячна за все.