Все життя я допомагала іншим. З 15 років почала працювати, тому що мамі було важко одній тягнути братів. Потім влаштувалася на завод, де у 18 років носила цебра з цементом і сильно підірвала здоров’я. Пізніше вступила до будівельного технікуму і після його закінчення почала працювати за спеціальністю. Саме там і познайомилась із Анатолієм. Ми швидко одружилися. За рік у нас народився син Віталік. Однак невдовзі я вже пошкодувала про свій вибір – чоловік почав пити, ми постійно сварилися, а потім він почав піднімати на мене руку.
У результаті я втекла до мами та залишила їй сина, а сама поїхала на заробітки. Багато років я надсилала гроші матері, допомагала їй і братам, а також відкладала на квартиру. Згодом вдалося купити житло, і син переїхав туди. Віталік вступив до престижного вузу, про що я завжди мріяла, бо сама не здобула гарної освіти. Я готова була віддати будь-які гроші на його навчання. Але на третьому курсі син вирішив покинути університет, сказавши: — Мамо, ці дипломи вже нікого не цікавлять. Я стану бізнесменом, тільки так можна заробити у нашій країні. Я не заперечувала, адже молодь краще розуміє, що до чого.
Я дала йому гроші, щоб він відкрив свою справу. Спочатку все йшло непогано, але потім знадобилося дедалі більше коштів. І я не відмовляла, намагалася підтримати його. Одночасно доводилося допомагати і мамі з братами, у них теж не ладналося. Мене дуже турбувало, що я зовсім мало відкладаю для себе. А потім син вирішив одружитися. Звичайно, я сплатила і весілля, але після цього вирішила поговорити з Віталіком: — Сину, я вже достатньо всім допомогла. Тепер хочу трохи назбирати для себе на старість. — Звичайно, мамо, так і треба! – відповів він. — Але гроші надсилатиму тобі на зберігання.
Боюся тримати їх у себе – раптом вкрадуть. В Італії такі випадки трапляються. Син погодився, і я продовжувала час від часу надсилати йому значні суми. Звичайно, іноді допомагала й надалі, адже у нього народилися діти. Так минуло шість років, і я вирішила повернутись додому. Дуже втомилася і хотіла нарешті побути з онуками, поки вони ще малі. Я планувала купити невеликий будиночок на околиці, щоби діти могли приїжджати на вихідні. За моїми розрахунками, за ці роки мало накопичитися близько 40 тисяч євро – на будинок і на спокійну старість. Але коли я попросила сина дістати заощадження, він передав мені тонкий конверт, у якому було лише 8300 євро.
— А де решта грошей? – Запитала я, не вірячи своїм очам. Син стояв, не знаючи, що сказати. — Ну, Оля кілька разів просила небагато, я казав їй брати 100-200 євро… – почав він. – А зникли тисячі, – перебила я. Ми дочекалися приходу невістки, і як тільки я поставила їй питання про гроші, вона буквально напала на мене. – А що ви думали? Ви виховали нікчемного сина, який не здатний заробити, а мені треба справлятися. За що дітей годувати, як їх одягати? Це ваша провина, що Віталік такий, от і платіть. Мені хотілося плакати. Я забрала гроші, що залишилися, і поїхала до мами. На прощання сказала: — Я більше нікуди не поїду! Не хочу! І грошей ви більше від мене не отримаєте. Але й у мами я виявилася нікому не потрібна. Вона живе з братом та його дружиною, які теж користувалися моєю добротою.
Вони зраділи моєму приїзду, розраховували на мої гроші, але я не дала жодної копійки. Коли я розповіла їм про ситуацію, вони натякнули, що місця для мене не мають. У розпачі я почала шукати житло у селі. Зрештою, я купила маленький будиночок за 4000 євро. Подумала, що краще мати хоч щось, аніж нічого. Засадила невеликий городик. А потім познайомилася з сусідом Миколою. Він удівець і незабаром запропонував жити разом. Я погодилась. Син іноді дзвонить, питає, чи не планую я знову їхати до Італії, бо дружина загрожує розлученням. Але я не хочу – достатньо того, що я стільки років пропрацювала, не живучи нормально. Тепер я хочу спокою на старості. Хіба я не заслужила на це? І не можу пробачити невістці, що вона брала гроші без мого відома. Як би ви вчинили на моєму місці?